Робота переможця конкурсу «Історія Дніпра. Як все починалося» Ірини Завалової

Дніпро: Як все починалося.

Нарис про Твоє місто.

Автор: Завалова Ірина.

 

Яке воно – «твоє» місто? Те, у якому народилися? Або те, у якому переживали найщасливіші моменти? Кохали, співали, ходили під теплим дощем, проводжали сонце та зустрічали світанки.

Пригадайте. Вечірня Набережна влітку. Проспект, залитий сонцем, звук, що відбивається від бруківки. Засніжений місток над парком Глоби, білі лебеді. Башти, Амстердам з палаючим сонцем на вікнах. Очікування зустрічі біля «Моста», каруселі, «на ЦУМі». Готель, який ніколи не зустрічав туристів (і чому його все ж не добудували?). Завжди мовчазні «баби» біля музею Яворницького. Приємна прохолода музейних залів у літній полудень. Вам це знайомо. Це ваше місто.

У ньому є місце для всіх. Діти й дорослі, студенти, школярі, пенсіонери, офіс-менеджери, металурги, робітники, безробітні, мільйонери. Професори, футболісти, актори. Військові, лікарі, рятувальники, волонтери (нехай береже Бог). У нашому місті ми різні, але все ж маємо спільне, характерне. Дніпровське.

 

Ми любимо свободу. Не любимо, коли втручаються у наші справи. Пишаємось своїм містом (часто не знаючи його історії). Здаємося байдужими, але завжди прийдемо на допомогу. Про особливі риси мешканців нашого міста та регіону писав ще сто років тому історик Дмитро Дорошенко «Селяни Катеринославщини відрізнялися від селян, яких я знав на Київщині та на своїй Чернігівщині, сміливою, незалежною вдачею, з великим почуттям своєї особистої гідності. В значній мірі це були нащадки запорожців, вони зберігали козацьку вдачу своїх предків» (Дорошенко Д. Мої спомини про давнє минуле (1901–1914 роки). – Вінніпег, 1949. – 167 с.) .

Сьогодні наше місто також має свої особливості. Слід задуматись, чи розвинене у нас культурне життя? Чи модно бути освіченим, культурним, ходити у музеї та театри? Чи знаємо ми власну історію і Героїв свого міста? Відповіді на питання, чому наше місто сьогодні саме таке, слід шукати в історії. І це зовсім не складно.

Першою особливістю нашого міста є його місце на світовій карті. Дніпро розташований фактично на перетині двох цивілізацій, двох культур – Заходу та Сходу. Це надзвичайно незручне геополітичне становище, на кшталт прохідної кімнати у квартирі. Часто дві цивілізації – Східна і Західна – зустрічаються і ведуть війну саме на нашій території, а також ведуть боротьбу за контроль над нею. А деякі вчені стверджують, що наше місто – це самісіньке серце так званого Дикого поля. Дике поле – велика територія на перетині двох цивілізацій. Тут оселяються, воюють, мирно існують, ведуть торгівлю – так було завжди.  Місце, де свої закони і найперший з них – свобода.

Прадавні часи

Чи знали ви, що наше місто має дуже давню історію? Настільки давню, що починати слід від виникнення Землі! Вік нашої планети — понад 4,5 мільярди років — і вже тоді територія сучасного міста Дніпра відзначилася. Лише уявіть. Нескінчений простір, вода, масиви води! Формуються материки і континенти. А на території нашого міста виникають одні з найперших природних об’єктів на планеті. Це граніти, які складаються в окремий кристалічний щит. Одні виростають зовсім високими, інші нижчими – холодні величні камені, які бачили народження життя на планеті. Зовсім скоро вони будуть омиватися водами легендарного Бористену-Дніпра, лякати і приваблювати Людину. Знайомтеся, ці камені — пороги Дніпра.

Дніпрові пороги – це виходи гранітів на поверхню річки. Якщо гранітні камені перетинають течію річки повністю, від берега до берега, то це поріг, якщо лише частково – то забора. Нестримна стихія, що яскраво демонструвала силу природи, в усі часи вражала Людину своєю величчю та могутністю.

На території Дніпропетровської області розташовувалося шість з дев’яти порогів, ще три – на території Запорізької області. Перший поріг, Кодацький, знаходився на території нашого міста, у селищі Старі Кодаки.

Відомий історик Д.І. Яворницький у нарисі «Дніпрові пороги» яскраво описав Кодацький поріг: «Хоча цей поріг і вузький, шириною тільки з циканістеріон, одначе в середині його є високі шпилясті скелі, схожі на острови. Вода, ударяючись об них, підіймається вгору, потім падає вниз з великим та страшним клекотом. Через те руси не наважуються проходити через них, а, спинившись поблизу, висаджують людей на суходіл і тільки самі речі лишають у суднах. Так вони босими ногами лапають дно, щоб десь не наткнутись на камінь, а тим часом інші посовують веслами ніс, зад, середину, корму суден і так з великою осторогою проходять цей перший поріг через дрібні берегові протоки ріки» (Д.І. Яворницький. Дніпрові пороги. Альбом фотографій з географічно-історичним нарисом. Х. 1928 р.).

Дніпрові пороги завжди були надзвичайно важливою природною складовою головної ріки України. Лишень пригадайте з давніх козацьких легенд, як запорожці пили воду з Дніпра! І руками ловили рибу. Нашим Бористеном захоплювалися греки та скіфи, а давні люди схиляли голови перед грізною, але життєдайною силою. Та у першій половині буремного двадцятого століття пороги були зумисно знищені радянською індустріальною машиною. І лише рідкісні світлини та унікальна відеохроніка нагадують нам про велич стихії та колись могутню річку..

Чи хотіли б ви побувати на порогах? Лише уявіть. Літній полудень, річка з розкиданим камінням. Між ним клекоче та піниться вода. Один з каменів знаходиться далеченько від берега – але ж який зручний! Ви стрибаєте з каменю на камінь, добираючись до нього – обережно! Сідаєте просто посеред бурхливої стихії на найвищий камінь – він сухий, теплий, нагрітий сонцем. Заплющте очі, підставте обличчя сонцю, прислухайтесь до «мови» води – вона шумить, клекоче, переливається, гудить. Легко віє вітер. Що ви відчуваєте в цей момент?

Моря

Якщо уявити давню Землю і її мешканців, на думку майже одразу приходять динозаври. Могутні велетні! У багатьох музеях світу виставлені їхні кістяки, дивлячись на які можна лише дивуватися розмірам та силі цих тварин! Але чому ж у музеях Дніпра немає кісток динозаврів? На превеликий жаль, на території нашого міста динозаври не мешкали. Справа в тім, що з давніх-давен значну частину Землі охоплював великий океан Тетіс (Тефіда). Дослідники називають «нашу» частину океану Сарматським морем. Подейкують, що динозаври вони вимерли під час Льодовикового періоду, так і не дочекавшись суші у нашому місті.

І ще «донедавна» у нашому місті було власне море! «Лише» 33,5 мільйонів років тому землі нашого міста омивало своїм хвилями Мандриківське море! Свою назву воно отримало від місця, де були знайдені його перші сліди – морські мушлі, зуби риб. Їх і досі можна знайти у Рибальському кар’єрі, а також в історичному музеї міста!

Мамонти і перші люди

І лише коли води моря відійшли з території міста, був сформований степ. Тоді земля стала придатною для сухопутних тварин і у нас з‘явилися мамонти. Величні створіння, які залишили слід не лише по всій планеті, але й у нашому місті. Вони вимерли близько 9 тисяч років тому, але сьогодні їх рештки можна побачити в історичному музеї Дніпра. Перші ж люди у сучасному розумінні цього слова з’явилися на території краю та міста майже десять тисяч років тому – про це свідчать знаряддя праці, стоянки та поселення.

За часів племінного устрою фактично вся територія нашого міста й  області була заселеною. Існували і змінювали одна одну сурсько-дніпровська, дніпро-донецька, середньостогова культури; ямна, катакомбна, зрубна; кіммерійці, скіфи, сармати; черняхівці, готи, алани, слов’яни-уличі. Кожна культура мала свої звичаї та традиції, уклад життя – про них розповідають місцеві археологи, які ведуть розкопки на місцях поселень. Тут і територія Дніпра, і Підгороднє, і Волоське та Микильське і, звісно, Ігрень.

Скіфи

Одними з найбільш відомих племен, що жили на території нашого міста, були скіфи.  Скіфи мали гарну зброю, залізну та бронзову і славилися своїм жорстоким норовом. У той час на наших землях лише вони мали таку досконалу і дорогу зброю. Але їм також не було чужим почуття прекрасного. Слід згадати хоча б неймовірну, тонкої роботи, скіфську пектораль. Її та багато інших коштовних прикрас для скіфів виготовили греки.

Тож наші землі були досить густо заселеними розвиненими племенами, дуже різними за характером. На території Дикого степу співіснували осілі землероби і войовничі кочівники. Всі вони жили у племінному устрої. Але вже зовсім скоро до нашого краю прийшла більш розвинена культура – слов’янська, міська. Ще сто років тому археологи віднайшли на території нашого міста справжнє слов’янське містечко!

Слов’яни і давнє слов’янське місто

Вперше поселення, схоже на місто, з’явилося на території сучасного м. Дніпра ще у ХІ ст. Майже тисячу років тому! Його віднайшли археологи на Ігренському півострові.

Більш як п’ятдесят років тому його уважно дослідив відомий археолог
Дмитро Телегін і виявив на цій території вісім господарських приміщень і майстерень з виготовлення скла та котлів.  Окрім типових для міста споруд, археологи знайшли суто «міські» предмети побуту, серед яких замки з ключами, майстерно виготовлені жіночі прикраси, високого рівня посуд. Згідно знахідкам, місто населяли слов’янські племена уличів. До речі, феномен міста у тому, що воно не мало укріплень та оборонних споруд –  певно, не було загрози від кочівників, адже вони жили поруч і були зацікавленими у розвиненому торгівельному центрі. До того ж, уличі займалися переправою через Дніпро, тож були важливими як для Києва так і для кочових народів.

До речі, деякі дослідники, зокрема археолог Борис Рибаков вважають, що слов’янське місто на Ігрені – це і є легендарний Пересічин. Згідно переказам, Пересічин або ж Пересічень – розвинене слов’янське містечко, яке знаходилося нижче Києва за течією Дніпра на перетині торгівельних шляхів. Його мешканці вели активну торгівлю з Київською Руссю та кочівниками.

Тож тисячу років тому на території сучасного Дніпра існувало справжнє розвинене слов’янське містечко! А чи був це той самий легендарний Пересічень – поки що достеменно не відомо.

Завітаємо? Мальовничий Ігренський півострів знаходиться на лівому березі Дніпра. У місці, де ріка Самара впадає у широкий Дніпро. Подивіться на карту. Уявіть собі безмежний простір, що відкривається з Ігрені. Масиви води, високе небо, далекі зелені степи. Висока трава – ковил, волошки, пирій. Дмухнув вітер – і рослини прихилилися, нас оповив запах нагрітих сонцем трав. До причалу прибилися торгівельні човни – невисокі засмаглі люди зносять до берега корзини. Почуйте симфонію звуків – пермовини торговців на березі, гомін буденних розмов у місті, стукіт сокири, дзвінкий бій кувалди. Подає голос свійська худоба. Світить сонце, місто живе.

Важливо, що у житті на перетині двох цивілізацій є свої плюси. Серед них – низка торгівельних шляхів, що також перетинаються на нашій території. Так, можна було мати найкращі хутро та рибу, шовк, селітру і порох, оливкову олію та фініки.

Один з найбільш відомих торгівельних шляхів, що проходив повз нас — шлях «із варяг у греки». Він пролягав з півночі на південь по Дніпру. Згідно літописам, цим шляхом до Константинополя (сучасний Стамбул, Туреччина) пересувалася київські князі, зокрема, княгиня Ольга. Ольга і зупинялася у нашому місті, на Монастирському острові. Також, згідно ще одній легенді, на острові зупинявся один з учнів, апостолів Ісуса Христа – Андрій Первозванний. До речі, наш Монастирський острів з давніх-давен згадується у літописах та переказах.

Козаки. Дикий степ

Козаки – сильні, волелюбні, норовливі, горді – саме такими їх описували сучасники. Наше місто – важлива складова великої козацької вольниці!

І сприяло виникненню козацтва на наших землях утворення поруч великих та агресивних держав-імперій, які прагли захопити наші землі та закріпачити людей.  Серед такий недоброзичливих сусідів — Велике Князівство Литовське, згодом Річ Посполита – на заході, на сході – Московська держава, на півдні – Османська імперія та Кримське ханство.

Кожна з держав претендувала на нашу територію! Безумовно, дикий степ – територія, яку важко контролювати. І саме на цій вільнолюбній території зародилося українське козацтво. Слово «козак» від тюркського — «вільна озброєна людина», «шукач пригод», «вартовий», «найманець». Вперше слово «козак» згадується ще у монгольській хроніці XIV століття!

То звідки ж козацтво на наших землях? Перш за все, це місцеве населення – те, що жило на цих територіях з давнього часу. Згідно теоріям козацького літописця Самійла Величка, місцеве населення для захисту своїх земель змушено було озброїтися і об’єднатися у загони зі своїм устроєм. Це було спричинено постійними нападами спочатку від Орди, потім від Османської імперії – Туреччини. Окрім «місцевих» населення, до козацького стану долучилися селяни-втікачі з інших держав – Литви, Московії, Польщі. Щоб уникнути рабських повинностей вони втікали у порожисту частину Дніпра, до Дикого степу – територія, що ідеально придатна до утворення там козацтва.

Багата на ґрунти, рибу, водні ресурси, з усіма природними оборонними спорудами. Козаки, сформувавшись у степу, знали всі його можливості. Тому часто розбивали вщент чисельно переважаючі, гарно озброєні ворожі війська. Козацтво чудово взаємодіяло з природою і дикий степ був першим їх союзником. Впевнені, що ви чули і про вміння «дихати» під водою, мережу сигнальних веж та інші вміння запорожців.

Чи могли б ви уявити себе козаком? Високе небо, дика степова трава, стрімкий, гучний вітер завиває поміж скель на Дніпрі, свистить, його пориви б’ють в обличчя, у вуха, позбавляючи можливості чути. Під вами ворушиться могутня, вільнолюбна тварина, ви відчуваєте як напружуються її сильні м’язи. Колись ви змогли осідлати її, дику та непокірливу, у степу. Тепер це ваш найвірніший друг – кінь. Скільки разів виходили з ним переможцем з битви. Пришвидшуєтесь, відчуваєте Свободу, кожною клітиною. Починається дощ, вас охоплює запаморочливий запах степового багатотрав’я, він підіймається все вище вгору,  дурманить, позбавляє страху… Степ живий. Ви – живий і вільний. Степ живить вас.   

Козацьке містечко Стара Самарь

Більш як чотириста років минуло з того часу як запорожці почали боронити нашу землю! Адже саме тоді на території сучасного Дніпра існувало козацьке містечко – Самарь, або Стара Самарь. Воно розташовувалося на місці сучасного селища Шевченко, у руслі Самари, вище від Ігренського півострову.  Пам’ятаєте, що на Ігренському півострові знаходилося слов’янське місто? Його зруйнували монголо-татари, а люди, що залишилися, перейшли вище по Самарі і заснували нове торгівельне містечко. І якщо зі скіфами, половцями, печенігами можна було домовитися, то у агресивному оточенні держав-імперій слід було оборонятися.

Саме тому містечко Самарь мало оборонні вали.  Сьогодні на Самарі ведуться масштабні розкопки, серед знахідок – монети Золотої Орди, козацькі товарні пломби, монети; місто мало перевіз  через річку та базар. А згодом містечко Самарь була стало центром Самарської паланки Війська Запорозького. Коли землі дикого степу увійшли до складу Московського царства наказом російський царів на території містечка була зведена Богородицька фортеця і розміщувалися московські військові для контролю над козацтвом та охорони кордонів. Її двічі руйнували і вперше це зробили волелюбні запорожці. На місці фортеці нині залишилися лише вали і тривають археологічні експедиції, а навколо колишньої фортеці та містечка Самарь розбудоване селище Шевченкове та житловий масив «Північний».

Козацькі поселення

Наше з вами місто недарма називають козацьким, адже фактично вся його сучасна територія була заселена запорожцями. Це були як великі паланки Війська Запорозького, так і окремі козацькі зимівники, де запорожці вели власне господарство. Серед поселень – Самарь, Старі Кодаки та Нові Кодаки, Сухачівка, Діївка, Таромське, Половиця, Мандриківка, Лоцманська Кам’янка. Всі ці місця формально перестали бути козацькими після скасування Катериною ІІ Запорозької Січі, частина козаків перейшла на Кубань, частина осіла на цих землях. Але тут жили не лише козаки – так, навколо козацьких поселень завжди з’являлися поселення селян, ремісників.

Старі Кодаки були заселені у XVII столітті! Там також була зведена Кодацька фортеця, для контролю поляків над козаками. Будував її відомий французький інженер Гійом де Боплан. Фортецю двічі брали козаки – першим став Іван Сулима, а другим – Богдан Хмельницький. За легендою, саме тоді гетьман сказав славнозвісні слова «Що руками будується, то руками й руйнується». Тоді ж навколо цієї фортеці розрослося мальовниче село з церквою і за століття Старі Кодаки налічували вже близька тисячі мешканців.

Трохи згодом виникли поселення рицарів стихії —  Мандриківка та Лоцманська Кам’янка! Вони були засновані козаками, що займалися переправою через Дніпро і його пороги. Провідників через грізні дніпрові пороги називали лоцманами. У поселеннях утворилися справжні лоцманські династії – серед них Казанці, Омельченки та інші. Ще один видатний мешканець міста вмів долати пороги – професор Дмитро Іванович Яворницький досконало знав всю порожисту частину Дніпра, лоцманські ходи – і не лише сам там мандрував, але й водив туди екскурсії, легенди про які і досі передаються від покоління до покоління у родинах місцевих жителів. Та найбільшими серед козацьких поселень стали Нові Кодаки – справжня слобода, містечко, яке було центром Кодацької паланки Війська Запорозького Низового.  Містечко мало велику фортецю з дерев’яними вежами, валами, військові споруди, церкви, школу, шпиталь.

 

Половиця

У самому ж центрі сучасного Дніпра у XVIII столітті виникла затишна козацька слобода Половиця. Своєю назвою вона завдячує річці Половиці, що протікала вздовж сучасного проспекту ім. Д. Яворницького. Вона розташовувалась на території сучасних вулиць Ливарної, Барикадної, В. Липинського, Харківської. Датою заснування Половиці вважається 1743 р. – рік, коли на територію міста з Нових Кодаків переїхав козак Лазар Глоба. Він оселився на місці сучасного парку Шевченка, поруч з ним мали зимівники козак Микита Корж та Гнат Каплун. Вони широко розбудувалися, мали чотири водяних млини, ячмінне поле, великий сад на материковій частині парку і ліс – на острівній. Згодом поруч почали селитися інші козаки, зокрема, що оселилися тут після зруйнування Січі.

Тож урбаністичну естафету від слов’янського містечка перейняло козацьке містечко Самарь і паланкове містечко Нові Кодаки та слобода Половиця. Кожен з них мав всі ознаки міста — ярмарки, ремісничі майстерні, центр, розвинену торгівлю, відповідні предмети ужитку.  Наприкінці XVIII ст. на території сучасного Дніпра сукупно проживало більше десяти тисяч осіб.

Імперський час

Аж ось князь Григорій Потьомкін вирішує заснувати на місці «порожнього степу» місто Катеринослав, яке б його прославило. У «порожньому степу» на той час проживало більше десяти тисяч осіб.

Чи знали ви, що Катеринослав мав дві дати заснування? 1787 і 1776 р. Це від того, що Катеринослав спочатку мав бути в іншому місці. У 1776 р. Катеринослав був заснований у місці, де ріка Кільчень впадає у Самару. Проте,виявилось, що це місце дуже невдале – кожної весни тут відбувалися руйнівні повені, а затоплення призводили до епідемій. Тому у 1787 р. його перенесли, заклавши відомий нам Спасо-Преображенський собор.

Раніше офіційною датою заснування міста був 1787 р., рік закладання Спасо-Преображенського собору, а вже у ХХ ст. влада вирішила омолодити місто… і взяла за основу не слов’янське або козацьке місто, а лише Катеринослав Кільченський. І нині ця дата є офіційною.

Катеринослав

Катеринослав був закладений у травні 1787 р. – датою заснування вважається день закладання Катериною ІІ Спасо-Преображенського собору на Соборній горі. І навіть планів будівництва Катеринослава було два! Перший план міста був складений французьким архітектором Клодом Геруа, але виявився дуже масштабним, дорогим. Князь Потьомкін, який через підготовку до війни з Туреччиною мав обмежені фінанси, змушений був шукати дешевший варіант. Другий план міста складав архітектор Іван Старов. Цікаво, що Потьомкін вибрав мальовниче місце – на горі, з видом на Дніпро.

Але місто, закладене Потьомкіним і Катериною не відбулося. Дев’ятого травня урочисто заклали собор. Окрім того, у місті з’явився перший палац, який досі є окрасою парка ім. Шевченка. Відомо, що князь планував заснувати у місті бібліотеку, університет та перетворити його на третю столицю імперії. Та не сталося. Г. Потьомкін помер від хвороби, перебуваючи на війні, Катерина ІІ фактично не опікувалася новим містом і за п’ять  років пішла з життя. Після смерті Катерини ІІ її син перейменував місто, назване на честь матері, на Новоросійськ. Тому у XVIII ст. на території нашого міста існувала і розвивалася Половиця та інші козацькі поселення, а також Катеринослав, який складався з фундаменту собору, палацу, двох кам’яних будівель і грандіозних нереалізованих планів.

Якщо маєте бажання, можемо здійснити мандрівку у наше місто першої чверті ХІХ ст. Тече річка Половиця. Центральна вулиця тягнеться вгору… Місцеві називають її Велика вулиця. По обидва боки – дерев’яні, одно-та двоповерхові будівлі, церкви, крамниці. Деякі господарі вже випустили свиней та іншу свійську тварину – вони без жодного сорому виходять на  центральну вулицю, шукають першу весняну траву. Їздять брички.  Люди неспішно прогулюються, тішаться першому теплому сонцю. Граються діти. Місто живе.

Піднімаємось нагору, у Катеринослав. Видніється масивний фундамент собору, закладеного царицею. Можна лише уявити , яким би він був… Можливо, він був би вищим навіть за знаменитий собор святого Петра у Римі! Сходимо вниз, до колишнього саду Лазаря Глоби. Цей сад у козака викупив князь. Тепер там самотньо височіє палац… Залишки оранжерей лише нагадують про екзотичні рослини, що розсадив тут Вільям Гульд для князя. Серед дерев білим ганчір’ям вітер розкидав документи з канцелярії Потьомкіна…Покинутий палац стоїть без вікон та дверей – німий свідок величних задумів. Секретні ходи князя Потьомкіна більше не «секретні»  — до них так і тягне шукачів пригод та місцевих дітлахів. Серед людей ходять чутки, що там знайшли не один людський скелет…

Довгі роки місто у складі Російської імперії мляво розвивалося. Лише за імператора Миколи І був збудований  Спасо-Преображенський собор, правда, значно скромніший за задуманий. Палац Потьомкіна також був відремонтований, і вже зовсім скоро у ньому був відкритий перший у місті музей. Цікаво, що на середину ХІХ ст. у місті налічувалося лише 13 тисяч осіб. Хоча ще Катерина займалася переселенням сюди людей з Російської імперії, обіцяючи пільги, дарувала російському дворянству землі.

На той час місто розвивалося лише завдяки яскравим особистостям.

Яскраві особистості

Серед них – відомий губернатор Андрій Фабр, який облаштував наш центральний проспект. І донині його називають «катеринославським Рішельє»! Завдяки Фабру наше місто значно осучаснилося. Була «згладжена» гора, на яку підіймався проспект, річка заведена у колектори, центральний проспект замостили бруківкою і висадили бульвар – цей бульвар називали на ім’я Фабра – Фабрівським. Тоді ж містянам було заборонено виводити до центру міста свиней і курей. Завдяки нашому талановитому губернатору у місті з’явився перший музей – один з найстаріших в Україні! Згадують, коли Андрій Фабр особисто виходив на проспект – навіч кидалися гімназисти, що зрізали молодий бузок – вони знали, що грізний губернатор, якщо впіймає, за вухо відведе до поліції.

Іншою яскравою постаттю для міста став «Український Колумб» — Олександр Поль. Першовідкривач залізних руд регіону, ініціатор створення залізничного мосту, колекціонер, людина, що горіла ідеєю. О. Поль також мав багату колекцію, яку вважали однією з найкращих в Україні. Почесний громадянин нашого міста, він створив перший у Катеринославі приватний музей. Саме через його діяльність почався активний промисловий розвиток міста, створювалися фабрики та заводи. Вже у 1885 р. був заснований найстаріший завод міста – Брянський. Створювалися і заселялися робітничі райони – Чечелівка, Фабрична, Амур, Брянська. Населення зросло з двадцяти трьох до більш як двохсот тисяч!

Але як щодо культурних установ? Перший вищий навчальний заклад виник у місті лише у 1899 р. – Гірниче училище, за двадцять років потому —  Університет. Музей, створений Фабром, не розвивався і навіть не мав власного приміщення. Прошарок інтелігенції не був численним. І коли місто почало розвиватися бурхливо, з огляду лише на індустріальні потужності, місця на культуру не вистачило. Культурна еліта, здебільшого, була представлена фахівцями технічних галузей.

Тоді постаттю, що здійснила неоціненний внесок у становлення міста, став Дмитро Яворницький. Дмитро Іванович не був уродженцем нашого міста, але став для нього Генієм та Янголом-охоронцем. Саме той Яворницький, з якого Рєпін малював писаря у своїх «Запорожцях», який домовлявся з «самим чортом» Нестором Махном, той, що рятував музей і місто від пограбувань і руйнацій. Надзвичайно харизматичний, він мав безперечний авторитет в усіх прошарків населення – від бідних селян, вчителів та лікарів до найвищих чинів держави та церкви. Дехто й досі вважає історика характерником, дослідники ж говорять про силу особистості.  Нашому місту професор подарував одне з найцінніших – свою колекцію та перетворив міський музей на справжню перлину; стояв біля витоків університету, проводив археологічні, етнографічні дослідження міста і доводив його багатовікову історію; проводив публічні лекції, займався підвищенням загального культурного рівню населення і зробив культуру модною; рятував людські долі та пам’ятки архітектури – зокрема, Спасо-Преображенський собор вцілів у місті лише завдяки вченому. «Він повертався завжди переможцем» — писала про Д. Яворницького місцева письменниця Галя Мазуренко.

Наше місто завжди мало власних героїв. Іван Акінфієв – ботанік, який мав величезний гербарій і вигадав дитячий садочок. Він, уявіть собі, вів календар погоди сорок років! Данило Сахненко – всесвітньовідомий кінооператор, який фільмував важливі події нашого міста і створював фільми про козаків та багато інших. Тоді, у перші десятиліття двадцятого століття, у нашому місті були яскраві люди. Попри штучне масове заселення міста неосвіченими робітниками та фабрикантами, ці яскраві особистості творили нову історію і вірили у майбутнє. Саме у той час історик Д. Дорошенко побував у нашому регіоні і вирізнив жителів як сміливих, з почуттям власної гідності і незалежною вдачею нащадків козаків.  Починалося буремне, трагічне ХХ ст.

Але поки все не почалося, здійснимо прогулянку осіннім містом разом з професором Дмитром Яворницьким. Після лекцій професор залишає стіни університету – його супроводжують до дверей захоплені студенти. Проспект, укритий бруківкою, залитий ще теплим сонячним світлом. Будівля університету велична, кам’яна – все більше їх з’являється вздовж Катерининського проспекту. Внизу видніється будівля Державної Думи — ситуація у місті напружена, політичні суперечки. Підіймаємось до музею – директор зайшов всередину, почекаємо назовні. Лише нещодавно музей отримав це власне приміщення – будівля нова, гарна. А ось місце, де Д. Яворницьких закопав знамениту «мідну бабусю» — пам’ятник Катерині ІІ. До кращих часів… Професор виходить з музею, спускаємось вниз до міського парку. Вздовж Собору, від дзвіниці якого відбивається сонце. Йдемо нижче. Вже пожовкло листя у Потьомкінському саду.   А ось і дім Дмитра Івановича – його називають «Куренем». Будівля з червоної цегли з мереживною верандою, у ній нас зустрінуть розписи і історії про козацьку славу. Зайдемо і послухаємо. Поки місто спокійне.

Революція. Зміна влади. Місто отримує ім’я Петровського. Промисловість, індустріалізація, голод, репресії. Війна. ЮМЗ. Космос. Закрите місто. Макаров, Конюхов. Футбол, «Дніпро», Протасов, Кучеревський. Олімпіада. Баюл. Технічна інтелігенція. Гласність. 90-ті. Кучма, Тимошенко. На порозі третього тисячоліття. ХХІ століття. Кучма, Тимошенко. Євро-2012. Майдан. Війна. Дніпро. Риженко, Недря, Поворотний.

Що буде завтра? Важко відповісти. Сьогодні головне знати: З ЧОГО ВСЕ ПОЧИНАЛОСЯ. Щоб більше не було війни.

 

 

 

 

 

 

VKontakte Google+ 

Подпишись на наши новости и выиграй поездку в Будапешт!